Здавалося б, спільна біда – коронавірус COVID-19 – мала б об’єднати держави для більш ефективної боротьби та дати новий поштовх для розвитку «міжнародного права співробітництва». Можливо (і сподіваюся, що так воно і є), у певних міжнародно-правових сферах і на деяких міжнародних майданчиках (скажімо, в науково-технічній галузі) співпраця таки активізувалася, проте в цілому спостерігаємо «відкат» до «класичного» міжнародного права з його концепцією суверенітету, міцними кордонами та посиленою увагою до громадянства як ідентифікатора «свій-чужий», а також перевагою публічного (державного та суспільного) над приватним (зокрема індивідуальними правами та свободами).
Остання теза про дотримання прав і свобод людини в умовах пандемії вже активно досліджується та дискутується дослідниками та дослідницями серед іншого в контексті дерогації (відступу) від деяких положень (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Що ж до кордонів, то переважна більшість держав, серед яких і члени інтеграційних об’єднань, очікувано обрала шлях їх закриття (повного чи часткового), вбачаючи в міжнародній міграції небезпеку поширення коронавірусної інфекції.
Так, одним із постулатів міжнародного міграційного права є те, що держава сама визначає ступінь відкритості своїх кордонів, а також те, хто та за яких умов може потрапити на її територію та перебувати там. Утім, це міркування стосується передовсім осіб, які не є громадянами відповідної держави.
Що ж стосується власних громадян, то тут не все так однозначно. Зрозуміло, що COVID-19 вражає не за принципом належності до громадянства певної держави і що власний громадянин може «ввезти» вірус так само ефективно, як і іноземець, ба навіть поширити його всередині країни набагато швидше за рахунок зазвичай більшої розгалуженості соціальних контактів. Утім, навіть наглухо закриваючи власні кордони, держави, як правило, роблять виняток для власних громадян, залишаючи їм можливість потрапити на територію в будь-який момент. Деякі держави задля організації повернення власних громадян на Батьківщину мобілізують роботу своїх закордонних органів зовнішніх зносин (посольств і консульств), домовляються з перевізниками тощо.
Подібний шлях обрала Україна. Чому? Чому Україна не обрала шлях Білорусі, Президент якої завив про недопущення (з окремими винятками) на територію Республіки власних громадян, які виїхали за кордон після того, як білоруська влада попередила про те, що цього робити не слід. Пряма мова Лукашенка: “Ми вже гамором кричимо: не їдьте за кордон, побудьте вдома. Ні, все одно пруть за цю межу. Тим, хто виїхав після наших попереджень, – ніяких чартерів. Нехай там і сидять, якщо туди виїхали. Бродять, ходять туди-сюди, а ми їх зустрічаємо і всіх перевіряємо. Треба дати команду прикордонникам: хочеш піти в Польщу – пішов туди і сиди там”.
Відповідь на це питання слід розділити на дві частини: перша стосуватиметься права громадянина України безперешкодно потрапляти на територію держави свого громадянства, а друга – обов’язку України надавати своїм громадянам, які перебувають за кордоном, дипломатичний захист.
Частина друга статті 33 Конституції України (яка, нагадаю, має найвищу юридичну силу), проголошує: «Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну». Загалом цього достатньо, але думку можна розвинути посиланням на Закон України «Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України» (частина четверта статті 1: «Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в’їзд в Україну») та Правила перетинання державного кордону громадянами України (пункт 7: «Громадяни в’їздять в Україну без будь-яких обмежень»). Крім того, пункт 2 статті 13 Загальної декларації прав людини передбачає право особи повертатися до «своєї країни», а пункт 4 статті 12 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає, що «[н]іхто не може бути свавільно позбавлений права на в’їзд у свою власну країну». Україна також бере участь (і не відступила від відповідних зобов’язань) у Протоколі № 4 до (Європейської) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Пункт 2 статті 3 вказаного документа містить положення про те, що «[н]ікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є», що встановлює вищий порівняно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права стандарт за рахунок відсутності слова «свавільно».
Отже, зрозуміло, що не впустити власного громадянина на свою територію Україна не може ані в силу дії власного законодавства, ані в силу зобов’язань за міжнародним правом. Однак чи повинна Україна допомагати своїм громадянам повертатися на Батьківщину? Відповідь на це питання слід також шукати в Конституції України, частина третя статті 25 якої проголошує: «Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». І тут ми маємо ситуацію, коли українське право захищає громадян України краще за міжнародне, оскільки, як відомо, за загальним міжнародним правом будь-яка держава має право, однак не зобов’язана надавати дипломатичний захист своїм громадянам на території інших держав. Утім, Україна належить до тих держав, які у своєму національному праві визнали обов’язковим надання дипломатичного захисту своїм громадянам за кордоном. Так, Закон України «Про дипломатичну службу» відносить захист прав та інтересів громадян України за кордоном до основних завдання органів дипломатичної служби (стаття 6). Існує також Консульський статут України, а також інші підзаконні нормативно-правові акти, які деталізують функції відповідних дипломатичних службовців, проте, певна річ, непередбачувані ситуації та брак ресурсів на практиці можуть значною мірою ускладнювати роботу закордонних органів зовнішніх зносин України.
Таким чином, Україна не може заборонити українцям повертатися додому. Більше того, повинна допомагати їм це зробити. Утім, Україна може вживати інших заходів, спрямованих на непоширення вірусу. І йдеться не лише про коронавірус, а й про вірус паніки, ненависті та дискримінації.
Ольга Поєдинок, к.ю.н., адвокатка, доцентка кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Т. Шевченка